«ЖОРСТОКИЙ ЕСТЕТИЗМЕ! — Й КОЛИ ТИ ПЕРЕСТАНЕШ ЛЮБУВАТИ З ПЕРЕРІЗАНОГО ГОРЛА?"
Це рядок із вірша «ТЕРОР» Павла Тичини (збірка «Замість сонетів і октав», 1920). До кого питання, скажете? Відповім: до знаменитого російського поета Алєксандра Блока, який пішов з життя от такої ж серпневої днини, 7 серпня 1921 року.
Нагадую: в іншому своєму вірші, того ж 1920 року, «І Бєлий, і Блок…» (збірка «Плуг», 1920), Тичина апелює до найвідоміших тоді російських поетів, нагадуючи їм: «Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх» (через роки Олександр Довженко тими ж словами захищатиметься від звинувачень у націоналізмі стосовно кіноповісті «Україна в огні»). І наголошуючи: в Україні народився свій месія і свій Мойсей, вона обрала свою долю, а росія – росія хай собі йде до біса пекельного, коли не хоче цього визнавати.
Блок – великий поет, який, одначе, спокусився стихією більшовицького перевороту 1917 року. Його поема «Двенадцать» (1918) по суті справи оспівує терор. Вулицями міста іде терористична група, дванадцять уродів…
И идут без имени святого
Все двенадцать – вдаль.
Ко всему готовы,
Ничего не жаль...
Нічого й нікого. І цей терор поет (поет!) оспівує і благословляє. Знаменитий фінал поеми, коли на чолі терористичної банди Блок прозирає Ісуса Христа.
...Так идут державным шагом –
Позади – голодный пёс.
Впереди – с кровавым флагом,
И за вьюгой невидим,
И от пули невредим,
Нежной поступью надвьюжной,
Снежной россыпью жемчужной,
В белом венчике из роз –
Впереди – Исус Христос.
Хто там каже, що вєлікая російська література ні в чому не винна, що то все путін, а до того сталін, а до того інші криваві злочинці, – «он сам прішол, оні…». От сей «державний шаг» та література і журналістика підтримували та підтримують досі. Не всі, але більшість.
На увесь світ кричать – на державних теле- і радіоканалах, інших медіа – про необхідність убивать і нищить, аканчатєльно рєшить вапрос с Украіной і украінцамі. А далі – далі «міровой пожар» роздмухувати…
Алєксандр Блок, не одвертайтесь, ваш внесок у цю пекельну свистопляску є чималим – і незабутнім, на жаль.
Іван Бунін в «Окаянных днях» дав цьому безпощадну, актуальну досі оцінку (цитую мовою оригіналу):
«Блок открыто присоединился к большевикам… Песенка-то вообще нехитрая, а Блок человек глупый. Русская литература развращена за последние десятилетия необыкновенно. Улица, толпа начала играть очень большую роль. Всё – и литература особенно – выходит на улицу, связывается с нею и подпадает под её влияние. …«В Жмеринке идёт еврейский погром, как и был погром в Знаменке…». Это называется, по Блокам, «народ объят музыкой революции – слушайте, слушайте музыку революции!»...
Естет Блок – у версії вже Павла Тичини – милується «з перерізаного горла». Як це можна прийняти, як зрозуміти навіть? Нині от расєйская толпа, заведена-накручена бандою 12-ти, кажучи умовно, «поетів від пропаганди», котрі роздмухують найнижчі, найпотворніші інстинкти маси, яка дичавіє чим далі більше. І якби тільки в росії…
Відомо, чим скінчив Блок. Після «Двенадцати» і «Скіфів» (1918) він уже не напише нічого, жахнувшись тому, куди ведуть новітні большецькі месії. Комусь із друзів він жалівся: «Я задыхаюсь, задыхаюсь, задыхаюсь! Мы задыхаемся, мы задохнёмся все. Мировая революция превращается в мировую грудную жабу!».
Та жаба й придушила його самого, 7 серпня 1921 року сорокалітній поет пішов із життя.
Молодий Тичина адекватно сприйняв оту «музику революції» – як терор, як цинічне, брутальне нищення самої культури. Що робити за таких умов? А передовсім дистанціюватись від «музики терору», творити свою музику, свою Україну, свою літературу і мистецтво. Всі інші шляхи – погибельні.
Що було далі із самим Павлом Тичиною – надто відомо. Одначе не забуваймо його зухвалості, його мужнього протистояння терору, який проповідували, який підтримувала і російські літератори, хоча й не всі.
Терор
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина,
що казала: убивати гріх! — на ранок
з простреленою головою. Й собаки за тіло
на смітнику гризуться.
Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва,
коли звір звіра їсть?
– не прокидайся, мати…
Жорстокий естетизме! – й коли ти перестанеш любувати
з перерізаного горла? –
Звір звіра їсть.
Антистрофа
Аероплани й усе довершенство техніки – до
чого це, коли люди одне одному в вічі не
дивляться?
Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі
собі тюрма.
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того,
що можуть дати
карі,
сірі,
блакитні…
Павло ТИЧИНА, 1920
На світлинах Алєксандр Блок та Павло Тичина
***
“ОДНОГО НАЦІОНАЛІСТА Я ПОВІСИВ УНИЗ ГОЛОВОЮ І ПАЛИВ НА ПОВІЛЬНОМУ ВОГНІ…».
80 літ тому, у липні 1945-го, Олександр Довженко занотовує в щоденнику враження від якогось слухача вищих партійних курсів, що похвалявся тим, як легко вбивати ворога. “Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному огні, вирізав із нього шматки м’яса”. Я ледь не запитав його: і смажив ті шматки і заковтував?
“А він, гадюка, – очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий
його рот, схожий на щілину, з білими губами, заходив ходуном, – а він, гадюка, так і помер із криком “Слава Україні!” От гадюка. Скільки я їх перемучив!..”.
«Я побачив, – пише далі Довженко, – що йому скучно на Вищих партійних курсах, де зараз учиться. Йому хочеться мучити. Звір спробував м’яса і понюхав отруєні пари крові. І кров кличе убогу його двоногу душу.
Ні, ніколи не стануть люде кращими».
Це для тих, хто вважає, що вся нинішня війна із-за патологічного ідіота і убивці путіна. Абсолютна більшість росіян нібито зовсім інші.
Ага, інші. Тепер випускники раzzєйських партійних курсів, вони ж пропа-гандони, верещать те саме, що і 80 років тому, тільки в телеефірі, на увесь світ: «Всєх, всєх унічтожить. За еті-вот 50 днєй от Трампа! Ад ім устроіть, всєй Украінє!». І більшість рос-людішек це підтримує. У «прєдвкушеніі хахлацкаво мяска».
Звір, що спробував м'яса… Він закінчив не одну «партшколу», та звірине в ньому як же швидко розчухали – і не свербить більше, усе на поверхні. А ще його випускають з клітки у телеефір, і він, роззявивши пащу, кричить-реве на весь світ: я т-тєбя унічтожу! Всєх, всєх унічтожу – украінцев, Лондон і Вашингтон, Брюссель і Париж…
Стільки століть і тисячоліть витрачено, аби наростити на звірину основу, звіриний кістяк хоч трохи чогось людського. Досить кількох місяців, аби нічого власне людського не лишилось.
На фото: карикатура Віктора Голуба (Рівне)
***
«СТОЇТЬ СТОРОЗТЕРЗАНИЙ КИЇВ…»
А я стою собі біля вечорового вікна (крізь яке і зробив от сей знімок) і думаю про цілком ймовірну і вже традиційну в останні місяці нову атаку росіян, опісля тієї, жахливої, у ніч на четвер.
І мимоволі у пам’яті спливають саме ці рядки – від Павла Тичини: про «Сторозтерзаний Київ». От тільки ж бентега: отій Сторозтерзаності української столиці передують рядки щодо росії, які сприймаються як вірнопіддані щодо московії. Висновок
народжується швидко: Тичина вже тоді дмухав на колоніальну воду і нашу українську розтерзаність про всяк випадок прикрив «проросійським», мало не жалібним, квилінням про «Росію мою»… «Мою», нічо’ собі!
Колись я сказав про це моєму тестеві, письменнику Микиті Шумилу. Він порадив не поспішати з висновками і спершу прочитати вірш відомого російського поета Андрєя Бєлого. Бо саме до того вірша й адресувався молодий Тичина. Нині це називається інтертекстуальністю – коли йдеться про стосунки між різними текстовими реаліями. Поза якими окремо взятий текст не піддається прочитанню.
Та спершу початок відомого багатьом, сподіваюсь, вірша Тичини:
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
... Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп'ятий я.
Сам поет уже значно пізніше, десь у 1950-ті, пояснював ці рядки саме найчистішими і найлюбішими почуттями до «росії-матінки». Мовляв, любив, люблю і любити буду: а куди подінешся, проти кремлівського вітру плювати не те що небезпечно - смертельно.
Отже, що то за вірш Андрєя Бєлого, який озивається, відлунюється у рядках Тичини? Це вірш «Россия. Отчаянье», 1908 року. Справді, відчай: у Росії поет не бачить жодного шансу на те, аби жити далі:
Довольно: не жди, не надейся —
Рассейся, мой бедный народ!
В пространство пади и разбейся
За годом мучительный год!
Века нищеты и безволья.
Позволь же, о родина-мать,
В сырое, в пустое раздолье,
В раздолье твое прорыдать…»
Мало того, що злидні, так ще і «бєзвольє» до пари. Бєлий дивиться у навколишній простір, і не бачить нічого, окрім близької руйнації і просто погибелі. Сам пейзаж російський такий-от, «уходящий»,
Где в душу мне смотрят из ночи.
Поднявшись над сетью бугров,
Жестокие, желтые очи
Безумных твоих кабаков, -
Туда, где смертей и болезней
Лихая прошла колея, -
Исчезни в пространстве, исчезни,
Россия, Россия моя!
От тобі й маєш! Виходить, що перші два рядки вірша Тичини («І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв: Росіє, Росіє, Росіє моя!..»), означають не що інше, як заклик до росії щезнути навіки. «Моя» - це для Бєлого, а для Тичини – наскрізь чужа об ту пору.
Там ще Блок, Єсенін і Клюєв – і тут свої відсилання, свої зв’язки, але я не проводжу інтертекстуальне дослідження. Я просто стою біля вечірнього вікна, за ним мій стражденний Київ, який може от-от знову потрапити під атаку смертоносносних ракет і шахедів від росії. Й відтак повторюю за Тичиною «Росіє, Росіє, Росіє!» - і це заклинання: згинь, щезни навіки у часі і просторі…
Та бачте, не щезла тоді, 1908-го, як накликав Андрєй Бєлий. А знову й знову несе біду і лихо, а власне смерть саму для своїх сусідів. Та й для себе - воно так і станеться...
Тоді, у 1919-му Тичина, опісля заклику до росії зникнути, продовжив вірш образом України, яка крокує в майбуття, воздвигнувши свого провідника, свого Мойсея:
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань,
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
Так склалося - від Шевченка поети в Україні були тим камертоном, за яким налаштовувалося звучання оркестру нації. Як сказав одного разу Василь Стефаник (поет, попри статус прозаїка), «або зробимо з вас народ, або упадемо» - третього не дано. Інакше кажучи, або виведемо вас в землю обітовану, або нас не буде - ні народу, ні поетів…
І тому стоїть Київ – сторозтерзаний, в от сій вечоровій тривожності. І двісті розп’ятий поет. Боротьба за Україну, війна за Україну триває…
***
Я НАРОДИВСЯ! І ПРОСУРМИВ ОДРАЗУ...
Бо Тримбач, сказано у довіднику прізвищ, це слово запорозького походження: СУРМАЧ (у польській транскрипції - ТРИМБАЧ).
Народився я давненько, тре’ сказати. У довідці, виданій два роки тому однією з київських лікарень, сказано, що 17.09. 1895.
Скажете, помилився комп’ютер. Тільки ж 1895-й - це рік народження кіно, завдяки братам Люм’єрам-Люм'єрчукам. Серед їх перших фільмчиків є й «Сніданок немовляти» (його показали на тому самому
першому кіносеансі 28 грудня 1895-го, на бульварі Капуцинок). Той, де батьки, Огюст Люм’єр і його дружина Маргерит, дитинку годують. Тепер знайте, що то я…
Хоча дехто скаже, що у подружжя Люм’єрів була дочка Андре і це саме вона в кадрі. Повідомляю: це помилкова інформація. То хлопчик і тепер ви знаєте, як його звали: СЕРЖ. Як я потрапив потім в Україну - то окрема історія, коли-небудь розкажу. Тягне на роман.
І знайте - я справді трохи старший від кіно. І я дуже люблю кіно.
Словом, давній я. Багато чого знаю і пам’ятаю, але куди більше не знаю. Тому мені потрібен час, щоби наблизитись до власного ідеалу. А тоді вже можна буде й поміняти прописку, з тимчасової на постійну.
Нещодавно я дізнався, що коли Лесь Курбас, опинившись у Москві, у Державному єврейському театрі (ГОСЕТ) у 1933-му, опісля вигнання з «Березоля», і працюючи над виставою «Король Лір», запропонував таку концепцію вистави: чим ближче Лір (у цій ролі геніальний Соломон Міхоелс) наближався до ідеалу, тим молодшим ставав. Так що сенс робитися кращим є.
Найперше дякую в цей день своїм матері й батьку, Вірі і Василеві, світла їм пам’ять. Моїм бабусям і дідусям, які подарували мені, ще в дитинстві, відчуття краси і вічності цього світу. Всьому моєму роду і народу. Дякую дружині Тетяні (моя бабуся Марія Семенівна казала у подібних випадках: якби не вона, тебе і кури загребли б), сину Андрію і онуку Микиті, які тримають лінію роду: струна та бринить ніжно, але твердо й зухвало; а нам її слухати і кермувати далі… Дякую усім, хто сприяв мені в житті, допомагав - словом і ділом. Товаришам моїм по праці, по кіно і кінознавству з кінокритикою заразом.
Зрештою, вітаю всіх своїх одногрупників - тих, хто народився 17 вересня! Будьмо здорові й моцні, ми ще себе покажемо. Хай Господь хранить нас ще многії і премногії літа, спасибі Йому!
На фото:
Це я сурмлю, в Карпатах - у тому місці, де знімався фільм «Тіні забутих предків»
Кадри з фільму «Сніданок немовляти» братів Люм’єрів. Я тут у головній ролі… Хто не вірить - це ваша справа.
Сергій ТРИМБАЧ, член Ради НМФ, відомий кінокритик і письменник
