— Діти складають загрозу для акторів, — сказали якось Марії та її сину Оресту і не пустили їх на виставу. 

Уявіть собі, небезпека — це не початок повітряної тривоги і навіть не люди, що відповідають на телефонні дзвінки під час вистави, а дитина у залі.

Саме після цієї історії Орест та Тереза — діти Марії Бакало — опинилися на сцені її перформансу «Знову і знову та як це завершиться».
Вистава розповідає про дитинство в Криму і про ядерне роззброєння України у 1994 році, про життя поруч з війною і життя поруч з трагедіями. Проте, насамперед, ця вистава про крихкість. Про те, як політичні рішення впливають на приватне життя і лишають у ньому незмивні відбитки, що лишаються і на нас, і на майбутньому наших дітей. Якщо придивитися до тих, хто ці рішення ухвалював, стає очевидно: історично політика довгий час залишалася простором, де звучали передусім чоловічі голоси. 

Фото з премʼєри перформансу в Jam Factory Art Center 24.04.2026
Фотографиня Ляна Труш

І як врешті жити із наслідками усіх цих чужих виборів? 

Особиста історія Марії, якою вона і ділиться у перформансі, стає важливим зліпком того, як буденність поступово змінюється під тиском історичних подій. Спогади про сонячні дні в україномовній спільноті Сімферополя перегукуються із сьогоденням, в якому нам доводиться боротися з окупацією Криму. Так само в роботі проступає й інший вимір цього досвіду — як складно пояснювати дітям, що таке ядерна зброя і чому країна живе у стані війни.

Марія Бакало — українська перформерка та художниця, яка працює з темами тілесності, пам’яті, материнства та соціальної вразливості. У своїх роботах вона часто поєднує особистий досвід із ширшим політичним і суспільним контекстом, досліджуючи, як великі історичні події відображаються у повсякденному житті. 

У першій частині перформансу Марія взаємодіє із фітболом: спирається на нього, штовхає, намагається втримати рівновагу під час руху. Проте куля постійно вислизає — змінює траєкторію, котиться в неочікуваний бік або створює супротив у відповідь на дотик. Акторка ділиться, що саме це дозволяє її бути вразливою, адже кулю неможливо контролювати.

Вона характеризує це так:

 

«…певним таким органічним чином я випробовую себе і проживаю різні складні досвіди і запрошую авдиторію бути їх свідками. Я схиляюся до вразливості у моменті, коли за мною спостерігають».

Ми звикли дивитися на майже стерильні продукти мистецтва — щось контрольоване, міліметр до міліметру звірене, що пережило вогонь, воду й сотні репетицій. Проте у цій виставі, крім фітболу, є ще один непередбачуваний фактор — діти на сцені. В них немає акторського завдання і надзавдання, вони просто є: танцюють, відволікаються, махають руками, перешіптуються і сміються. Однак саме ця присутність додає виставі багатовимірності.

Марія відмовляється робити вибір у дилемі, яку жінкам нав'язують століттями: бути мисткинею чи бути матір'ю. Щоправда, на її думку, їй таки не завжди вдається це поєднувати. У день вистави, її діти — Орест та Тереза — були активніші, ніж зазвичай, тож певні структурно важливі паузи вистави були заповнені їх діями. На додачу, сталась технічна прикрість — у критичний момент не спрацював проектор, який є важливою частиною постановки. 

Водночас, це зробило перформанс особливим. Так, наче нестабільність світу стала окремою дійовою особою вистави. В цих моментах було фізично відчутно, як страх відступає, бо невідомість набуває форми; як Марія дає можливість світові статися з нею. Буцімто завдяки цьому в повітрі з’явився непроговорений дозвіл всьому бути рівно таким, яким воно є — messy, unpolished and true. 

Від жінок, тим більш від матерів, постійно очікують абсолютного контролю всіх ситуацій — та хіба ми можемо зробити це у світі, сповненому небезпеки?
Останні роки у суспільстві все частіше лунає питання: «чи справедливо буде приводити дітей у світ війни?». Здається, Марія апелює саме до цього питання своєю виставою, однак вона коментує це так:

 

«Я думаю, що якби я планувала і ухвалювала свідомі рішення — тобто якби я планувала мати дітей — то я б проходила крізь багато кіл сумнівів. Але зі мною вони [діти — прим. ред.] трапились, і моє рішення було — дати їм змогу жити, а не наполягати на своїй життєвій траєкторії, в якій я бачила себе ще якусь кількість років не матір'ю».

Певно, це і є ядром перформансу — життя буде ставатися з нами, хоч намагатимемося ми його з усіх сил спланувати і передбачити, хоч ні. Тож поряд із контролем завжди має знаходитися готовність взаємодіяти із світом і час від часу бути у ньому вразливими. 

Фото з премʼєри перформансу в Jam Factory Art Center 24.04.2026
Фотографиня Ляна Труш

Гарантувати безпеку неможливо, так само, як і неможливо бути готовими до всього, але з довіри може народитися щось дуже гарне. Як от народився цей перформанс пані Марії Бакало. Побачити його можна в Jam Factory Art Center — львівській інституції сучасного мистецтва, що поєднує виставкові, театральні, музичні та освітні проєкти й створює простір для діалогу та осмислення сучасності. Ходіть і доторкніться до ідеальної непередбачуваності власним поглядом. 

https://genderindetail.org.ua/