Юрій ЩЕРБАК: Траєкторія мого  життя простяглася між двома всесвітніми катастрофами

У жовтні 2024 мені виповнилося 90 років. Я не повірив у реальність цієї жахливої дати, яка здалася мені помилковою, неймовірною з погляду моїх нестаречих почувань, недосяжною – наче я, колишній альпініст-початківець, опинився неочікувано на вершині Евересту – у страшній космічній крижаній самотності – на порозі вічного неба. І хоча всі документи й старі фотографії свідчили про справжність дати мого народження, переступити цей бар’єр довгожиття й сприйняти його, погодитись з ним  було дуже непросто.

Можливо тому, що вся увага останніх років була спрямована не на власні проблеми, а на інше – на війну, яку Росія нав’язала Україні, – війну криваву, з катастрофічними жертвами і знищеннями міст, містечок, з окупацією значних територій  й геноцидом української нації, відверто проголошеним і здійснюваним  Путіним. Війну, внаслідок якої я став біженцем, втратив Київ якщо не назавжди, то надовго, перетворився на особу, яка тепер перебуває під захистом короля Норвегії.

Із 2014-2015 років я був зосереджений на веденні власної війни з Путіним – на викритті його злочинного божевілля, на боротьбі з рашизмом та «русскім міром». За три роки повномасштабної війни я опублікував чотири книжки («Вбити імперію зла. Росія – вічний ворог України», 2023, «Україна в обіймах Польщі: 2022-2023», 2023, «Рашизм. Звір з безодні»», 2024,  «Третя світова війна України», 2025), бажаючи не залишатися осторонь всенародного опору московським окупантам. Також часто виступав на українському і польському телебаченні й радіо з коментарями подій міжнародного життя.  Це було для мене справою честі – не мовчати в цей страшний час ненависті, коли  чимало передвоєнних українських будителів – зірок ТВ і златоустів – загадково, наче за наказом згори, замовкли.      

Однак невблаганний час привів мене до рубежу, коли треба не лише викривати знавіснілого ворога, а й підводити попередні підсумки власного життя й осмислити шлях, пройдений малим киянином від року 1934 – до 2024. І перше, на що хочу звернути увагу: траєкторія мого  життя простяглася між двома всесвітніми катастрофами – Другою світовою війною 1939-1945 рр. – і війною Третьою, що почалася в році 2022 – й невідомо, коли і як закінчиться.

Сповнені страхом сни про наступ німців у Стрекаловому яру на Солом’янці, де я народився, переплітаються з  мареннями про нелегальне перебування у ворожій Москві, де на мене полюють агенти ФСБ; колишня ненависть до німців давно змінилася на повагу до того нового покоління, яке подолало комплекс Сталінграду і принижень Меркель у Кремлі, знайшло в собі сили не лише співчувати нам, але  й надати суттєву військову допомогу –  дальнобійні гаубиці Рейнметалу, танки «Леопард» та інше. Росіяни, серед яких у минулому чимало було приятелів,  перетворилися на нелюдів, на злобних кацапів, на натовп ординців, орків, які терзають Україну.

Виняток становлять кілька вірних друзів України, які, незважаючи на хвилю народно-російської зневаги й ненависті до «відщепенців», прокляли Путіна й стали на бік розтерзаного окупантами народу. І цим врятували честь Росії Чаадаєва, Герцена, Бердяєва, Сахарова, Новодворської.

Сьогодні, чуючи божевільні погрози Путіна розпочати ядерну війну (яка гарантовано скінчиться загибеллю людства), я з жахом думаю – невже стану свідком кінця світу? Невже цивілізація добігла свого кінця?

Нерідко  в темряві тихої норвезької зимової ночі мені привиджується безжальний всепроникливий спалах ядерного вибуху, що виповнює мою кімнату ртутним сяєвом – ніби  в районі Кіркенеса, йдучи на прорив, росіяни підірвали атомний боєзаряд.  

Якщо так, то навіщо це безглузде  марнування часу – написання нікому не потрібних книжок?  Хто їх читатиме й кому вони потрібні? Невже народ мій зникне з карт Історії – як зникали стародавні держави  під ударами варварів?

Проте згадую геніальний фільм «На березі» (On the Beach) 1959 року режисера Стенлі Крамера з Грегорі Пеком і Авою Гарднер у головних ролях. Фільм – про кінцівку ядерної війни між СРСР і Китаєм, яка знищує людство – й лише Австралія доживає останні місяці  перед неминучою атомною загладою. Фільм показує, як навіть перед невідворотністю смерті люди залишаються людьми – живучи за інерцією, дотримуючись усіх своїх звичок і ритуалів. І в цьому, в  цих, здавалося б, абсурдних залишках нормального життя й спалаху кохання  напередодні безодні  ховається непереможна сила існування роду людського.

Мабуть тому я наважуюсь  на написання  тексту про своє ЖИТТЯ й ПІСЛЯЖИТТЯ – незалежно від обставин історії чи майбутньої долі цієї книги: я мушу це зробити. Ніяка війна, ніяка загроза смерті не повинна залякати людину, зупинити пульс творчості, знищити живу думку.

Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, Голова Ради Незалежного Медіа Форуму

Книги автора легко замовити на сайті видавництва: www.ua-book.house