Притча про божевільну мрію командувача ракетного комплексу "Іван Грозний"

Ця найпотужніша й найшвидша в світі ракета лежала на дні бетонного котловану. Білосніжна, наче молочна цистерна, вона була обплутана кабелями й шлангами, які присмокталися до її беззахисного тіла, ніби п’явки.

Ракета ІВНGT (Intercontinental Ballistic Hypersonic Global Terminator) «Иван Грозный», завдовжки 140 метрів, з двома невеличкими крильцятами на хвості, покоїлась в горизонтальному положенні в бетонному жолобі, схожа на підводний човен, що став на ремонт у сухому доку.

Така особливість передстартової позиції ракети обумовлювалася тим, що її  не завезли в готовому вигляді, а будували й оснащували тут, у цьому котловані. Коли зборку закінчили й скомплектували бойовий заряд, який складався з 40 окремих ядерних ракет, виявилося, що підняти «Ивана Грозного» у вертикальне положення немає змоги – підйомні механізми заслабкі, та й не вистоїть ІВНGТ під ураганними вітрами крайньої Півночі, впаде, як перпендикулярно поставлений олівець під подувом потужного вентилятора.

Вирішили мудро: сховати ракету лежачу легше. З метою маскування котлован був накритий спеціальними сітками, непроникними для лазерних променів ворожих супутників.

Генерал-ад’ютант Карл Георгійович Калєдін, нащадок двох славних родів – маршала Жукова й фельдмаршала фон Паулюса, які злилися в незапам’ятні часи – був призначений два роки тому командуючим імперським ракетним комплексом № 1, й, полишивши сім’ю в запасній столиці на Уралі, безвиїзно перебував на спецоб’єкті, чекаючи наказу Верховного Правителя.

Стоячи на командній вежі на самому краю землі, посеред вічної темряви, він зіщулився від поривів полярного вітру. Перед ним, ледве освітлена по периметру табірними ліхтарями (вся ракетна база була замаскована під концтабір), лежала вкрита засніженими сітками поверхня котловану. Генерал Калєдін був у відчаї: щойно отримав наказ Верховного Правителя скинути з котловану маскувальні сітки й підготувати «Ивана Грозного» до запуску, на що давалося 24 години. Знав: надійшов останній день його, генералового життя, життя цих злиденних кріпаків з шести навколишніх сіл, приписаних до табору, життя Землі – всіх її мешканців, усіх тварин – від носорогів до равликів, усіх дерев і квітів, усіх метеликів і грипозних вірусів. Загине все – навіть ці зчорнілі старі бараки для персоналу бази, навіть дощаті, зі щілинами, сортири з задубілими фекальними масами всередині.

Здригаючись, генерал, обсмикуючи замерзлі вуса, впустив у себе нарешті думку про загибель своєї сім’ї – дружини і трьох чарівних кучерявих доньок – Ельвіри,  Елізи та Ерни. І, щоб позбутися цих нестерпних думок, почав віддавати накази. Перш за все – про оголошення надзвичайного стану в зоні спецоб’єкта й мобілізації всіх кріпаків чоловічої статі на навчання з «цивільної оборони». Знаючи добре психологію цього контингенту, дав розпорядження підігнати до котловану цистерну спирту, тим самим обеззброївши батарею ракет протиповітряної оборони. Потім зв’язався з генеральним конструктором і той порадив підняти ніс ракети хоча б на 20 градусів над поверхнею землі й негайно натиснути стартову кнопку: навіть під невеличким кутом ракета злетить й внесе свій вклад у справу миру й стабільності.

Калєдін дивився, як згорталися маскувальні сітки, відкриваючи темні глибини котловану, в яких ледве вгадувалось сіре, в нічній пітьмі, тіло гіперракети. Конвой зігнав кілька тисяч кріпаків – усі в чорних ватяниках з номерами підрозділів на спинах – які одразу взяли в облогу цистерну зі спиртом.

Поглядаючи на хронометр, генерал Калєдін підганяв офіцерів стартової команди, вдягнених у білі полушубки й фетрові білі валянки. Офіцери метушилися на дні котловану біля «Ивана Грозного», а інша команда поралася з підйомними кранами, закріплюючи троси на спеціальних затискуючих кільцях в передній частині ракети.

І тут сталося неочікуване: стріла одного з кранів луснула під впливом морозу й тягаря, й важке тіло ракети, припідняте з дна котловану заледве на 5 градусів, зависло на тросах.

Калєдін першим зрозумів, чим це загрожує всій операції та його кар’єрі і закричав, ледь ворушачи щелепою й замерзлими лицевими м’язами:

– Кріпаків! Усіх кріпаків сюди! Беріться за троси!

Голос його повторювали гучномовці, розносячи по всьому табору. Він побачив, як натовп кинувся до кранів; зав’язаючи в снігу, послизаючись і падаючи, люди бігли щодуху, хапаючись за троси й тягнучи їх, аби ця бісова ракета не впала на дно котловану. Переконавшись у тому, що ніс ракети почав повільно підніматися вгору завдяки зусиллям тисяч кріпаків, які не розуміли, що пришвидшують свою смерть – бо при старті «Ивана Грозного» полум’я двигунів спалить все в радіусі 50 км – і всю стартову команду, і всі навколишні села – генерал-ад’ютант, вірний слуга батьківщини, один з небагатьох, хто міг познайомитись з голограмою Верховного Правителя й був нагороджений орденом генералісимуса Сталіна, пішов з командної вежі, зрозумівши, що через хвилину помре від вітру, відчаю, безнадії й провалу бойової операції.

Опинившись на КП, Калєдін, скинувши хутряний ведмежий комбінезон з підігрівом, зачинився у тісній кабінці командуючого й вихилив стакан віскі, намагаючись зігрітися й забутися на деякий час – оскільки знав, що ракету буде піднято до рівня 20 градусів лише через три години. Перед тим, як лягти, генерал дав команду вирубити навколишні ліси й спорудити спеціальну естакаду, щоб утримати на ній ракету.

Приліг на жорстке ліжко в очікуванні бажаного забуття – та дарма. Страшна передсмертна туга і ненависть огорнули його, мужнього, сильного вродливого наче голлівудський кіногерой, сорокап’ятирічного чоловіка.

«Будьте ви прокляті, – шепотів він, не знаючи – до кого конкретно він звертається. – Прокляті будьте навіки».

І раптом йому схотілося пробити ці осоружні бетонні стіни й колючку, цю вічну мерзлоту, ці кляті часові межі, цю мертву ніч – й опинитися в Англії ХVІІІ віку – чому в Англії? Чому у ХVІІІ столітті? – не знав, але твердо був переконаний, що врятувався, коли опинився в буколічному англійському пейзажі з зеленими пагорбами, білими вівцями на схилах, з туманами, в яких розчиняються обриси старовинних замків графства Кент. Він навіть не подумав, що став державним злочинцем, скоїв військову зраду, перевтілившись в капітана великого вісімдесятигарматного вітрильника «Lancaster», ставши раптом людиною, яка незаконно вступила у цей затишний дім після виснажливих мандрів у Каріби. Тут він побачив юну леді Джейн: її неземна краса, її розум і   дотепність, її цнотливість та ніжність зводять Калєдіна з розуму, шурхіт її платтів нагадують капітану музику великої рожевої мушлі, привезеної з Ост-Індії.

О, як йому хочеться назавжди залишитись в цьому затишному домі, слухати гру Джейн на клавесинах,  танцювати з Джейн та її сестрами на балах, й поцілувати красуню серед троянд, що оточують альтанку на березі озера. Поцілунок вийшов короткий, непевний, як спогад далекого щастя. Джейн зашарілася й втекла додому. Калєдін намагався очистити душу від сміття – від картин ракетного комплексу, добре відомого ворогу під кодовою назвою «концтабір Іван Грозний»: забути весь мат-перемат, всі дикі пиятики під завивання полярного вітру, всі брехливі розмови про вищу справедливість і правоту проклятої вітчизни, всіх брудних місцевих бабів, що віддавалися за пляшку спирту, всі доноси особистів про кражі електроніки – вбити в собі все страшне, що перетворює його, чесного офіцера, на кривавого ката, на вірного опричника «Ивана Грозного», на вбивцю Землі. Йому привиділось, як у ХVIII столітті, в графство Кент прибувають особісти Верховного Правителя, громили у чорних балаклавах, як вриваються вони у спальню, де цілується він з Джейн, як, закувавши його у кайдани, у нього на очах ґвалтують дівчину – тільки тепер він уперше бачить її оголеною, пізнає всі таємниці її тендітного тіла, як вбивають її, й, підпаливши її дім, затягують його, знерухомленого, зі зламаними ребрами, до транспортного літака з чорними зірками.

Витримати цього він не зміг.

*    *    *

Величезний вибух на Півночі, що струснув Землю й залишив по собі кількарічну зелену заграву, назвали Тунгуським метеоритом – результатом падіння невідомого космічного тіла, яке знищило все живе довкруги  на тисячі квадратних кілометрів.

Висловлювались різні гіпотези, але теорія «Тунгуського метеорита» так і залишилася найбільш імовірною, бо її підтримали найавторитетніші вчені світу, навіть Ньютон та Ейнштейн.

Юрій ЩЕРБАК