Олександр Панченко: «Граблі» довжиною понад 400 років

Польща та Україна: між союзом, зверхністю і незавершеним примиренням, або «Граблі» довжиною понад 400 років

Історія українсько-польських взаємин подібна до великої прикордонної ріки. Її води пам’ятають дзенькіт шабель і гуркіт гармат, урочисті присяги й гіркі зречення, перемоги, що здавалися початком нової доби, і поразки, які відлунюють крізь століття.

Наші народи жили поруч не одне століття. Разом стримували ординські навали, боронили європейський східний рубіж від численних загроз, ділили один географічний простір і нерідко одну долю. Але так само часто між нами поставали бар’єри, зведені політичними амбіціями, становою пихою, релігійними суперечками та взаємною недовірою.

У цій історії немає простого поділу на героїв і винуватців. Є народи, які раз у раз опинялися перед вибором: шукати союз або шукати перевагу. І майже щоразу прагнення панувати над сусідом виявлялося короткозорішим за готовність домовлятися з ним.

Саме тому українсько-польська історія є не лише оповіддю про минуле. Вона залишається розмовою про сучасність і пересторогою для майбутнього.

Люблінська унія: велич держави і тінь нерівності

Люблінська унія 1569 року створила одну з найбільших держав тогочасної Європи. Річ Посполита стала політичним велетом від Балтійського моря до причорноморських степів.

Та великі держави не завжди народжують рівновагу між народами.

Для руських земель унія відкрила нові політичні можливості, але водночас принесла поступове посилення полонізації. Руська шляхта ще залишалася господарем на власній землі, проте дедалі виразніше поставала інша вимога: щоб просуватися вгору державними щаблями, необхідно було ставати частиною польського культурного світу.

Так почав формуватися розлом, який пізніше вибухне козацькими війнами. Народ залишався руським, а значна частина еліти крок за кроком віддалялася від власного коріння. Між верхами й низами почала виростати прірва, небезпечніша за будь-який зовнішній кордон.

Гадяч: нездійснена держава трьох народів

В українсько-польській історії є кілька миттєвостей, коли майбутнє могло повернути в інший бік. Однією з них став Гадяч 1658 року.

Виговський запропонував не повернення під стару владу і не тимчасове перемир’я, а великий державницький задум. Ідея Великого князівства Руського фактично означала, що поряд із Польщею та Литвою постає третій рівноправний учасник федерації.

Для XVII століття це концепція дивовижно смілива.

Але саме тут історія вкотре натрапила на стару людську ваду. Багато представників польської еліти були готові прийняти українців як підданих, але ще не були готові бачити їх співтворцями держави.

Сейм урізав договір. Недовіра посилилася. Шанс почав танути.

Так Гадяч став не лише політичним документом, а символом змарнованої нагоди. Символом тієї миті, коли народи могли разом будувати нову державу, але не змогли подолати взаємних страхів і станових упереджень.

Російська імперія: привілеї замість свободи

Історія часом буває напрочуд іронічною.

Те, що Річ Посполита не захотіла повною мірою запропонувати козацькій старшині, зрештою запропонувала Російська імперія. Після знищення української автономії старшинські роди отримали шлях до дворянських титулів, державних посад і суспільного визнання.

Проте імперія діяла не шаблею самою, а значно тоншим знаряддям.

Вона скуповувала вірність привілеями.

Українській еліті пропонували місце за імперським столом, але ціною ставало поступове розчинення у великому державному механізмі. Вигода була миттєвою, а втрата виявилася історичною.

Поділи Речі Посполитої: коли хижак стає здобиччю

Наприкінці XVIII століття колесо історії зробило черговий оберт.

Держава, яка століттями належала до найпотужніших сил регіону, сама стала жертвою сильніших сусідів. Три поділи Речі Посполитої перекреслили її існування.

Для поляків це була національна катастрофа.

Для українців ситуація була складнішою. Вони не здобули свободи разом із падінням старого порядку. Просто один господар змінив іншого.

Українські землі вкотре виявилися не учасником великої політики, а її здобиччю.

Пілсудський і Петлюра: остання велика нагода

На початку XX століття в історичній темряві знову зблиснула можливість порозуміння.

Пілсудський належав до тих польських політиків, які зрозуміли просту істину: без незалежної України не буде безпечної Польщі. Союз із Петлюрою був не лише військовим розрахунком, а й спробою створити новий порядок у Східній Європі.

Але великі ідеї часто програють виснаженню, страху та політичній арифметиці.

Ризький мир поставив державний інтерес Польщі вище за союз із УНР. Для Варшави це був компроміс. Для багатьох українців – болюча зрада надії.

Так ще один міст, який міг поєднати два народи, залишився недобудованим.

Міжвоєнна Польща: держава і незадоволені громадяни

У міжвоєнний період польська влада зіткнулася з проблемою, яку не змогла вирішити жодна багатонаціональна держава Європи того часу: як поєднати сильну державу з правом народів залишатися собою.

Відповідь виявилася непереконливою.

Пацифікація 1930 року, обмеження українських інституцій, конфлікти довкола освіти та самоврядування породжували дедалі глибшу недовіру.

Береза Картузька стала для багатьох українців не просто місцем ув’язнення політичних противників. Вона стала символом держави, яка більше боялася своїх громадян, ніж намагалася їх почути.

Волинь: рана, яка не перестає боліти

Серед усіх українсько-польських суперечок немає теми болючішої за Волинську трагедію 1943-1944 років.

У вирі Другої світової війни, між двома тоталітарними режимами, на землях Волині та Східної Галичини вибухнув кривавий міжнаціональний конфлікт, жертвами якого стали десятки тисяч людей. Польські історики переважно розглядають ці події як геноцид польського населення, здійснений підрозділами УПА та місцевими українськими формуваннями. Значна частина українських дослідників, не заперечуючи масової загибелі польського цивільного населення, наголошує також на характері взаємного етнічного насильства, яке охопило обидві громади й мало складні передумови, що формувалися попередніми десятиліттями.

Примирення виявилося значно складнішим, ніж здавалося після падіння комунізму.

Українські президенти впродовж десятиліть неодноразово робили кроки назустріч польській стороні, висловлюючи співчуття жертвам Волині та визнаючи моральний обов'язок пам'ятати про загиблих. Від Леоніда Кучми до Володимира Зеленського офіційний Київ багаторазово наголошував на необхідності прощення, діалогу та спільного вшанування жертв.

Історія, однак, рідко знає взаємність у дзеркальному відображенні.

Для багатьох українців поступово виникло відчуття, що польська політика пам'яті дедалі частіше говорить мовою обвинувачення, а не примирення. Складається враження, що українська сторона роками просила вибачення, тоді як польська дедалі частіше очікувала нових і нових жестів каяття, не завжди помічаючи складність самої історії.

Саме тому Волинь залишається не лише історичною трагедією. Вона стала випробуванням для здатності двох народів співчувати одне одному без спокуси перетворити пам'ять на політичний інструмент.

Пам’ять і політика: нове випробування союзу

Після початку повномасштабної російської агресії багато хто вважав, що Україна та Польща остаточно подолали історичні суперечності.

Мільйони українців знайшли прихисток у Польщі. Варшава стала одним із головних адвокатів України у Європі. Здавалося, що перед лицем спільної небезпеки старі конфлікти відступили на другий план.

Однак історія вкотре нагадала про себе.

Після обрання президентом Польщі Кароля Навроцького історична проблематика знову опинилася в центрі двостороннього діалогу. Політик, який до приходу у велику політику очолював Інститут національної пам’яті Польщі, неодноразово заявляв, що питання Волині та історичної відповідальності України мають бути вирішені раніше, ніж можна буде говорити про повне політичне зближення Києва і Варшави. Він також публічно висловлював скепсис щодо підтримки вступу України до НАТО до врегулювання історичних суперечок. На це звертали увагу українські та польські медіа у висвітленні його передвиборчих і президентських заяв.

Для значної частини українського суспільства особливо болісним стало те, що подібна риторика посилилася саме тоді, коли Україна веде найважчу війну за своє існування з часів відновлення незалежності.

З українського погляду виникає закономірне питання: чи не ризикує Польща повторити помилки минулого, коли історичні образи починають переважати над стратегічним мисленням?

Адже урок усіх попередніх століть виглядає напрочуд очевидним. Щоразу, коли Варшава та Київ знаходили спільну мову, вигравали обидві держави. І щоразу, коли історичні образи ставали важливішими за безпеку регіону, вигравала третя сила – імперія зі сходу.

Висновок: щоб тіні минулого не відібрали майбутнього

Над довгою українсько-польською дорогою стоїть багато хрестів.

Одні мають українські написи, інші – польські. Під одними спочивають польські селяни Волині, під іншими українські жертви пацифікації, таборів, депортацій, руйнування церков і воєнної помсти. Та земля над усіма однаково важка, материнська сльоза однаково солона, а смерть не питає, якою мовою людина молилася перед останнім подихом.

Україна не є безгрішною у своїй історії. Польща також не є безгрішною. За плечима обох народів стоять не лише звитяги, а й пожарища, не лише герої, а й невинні жертви, не лише урочисті присяги, а й порушені домовленості, змарновані союзи та могили, над якими досі не вщухає людський біль.

Волинь належить до найстрашніших із цих ран.

Україна повинна чесно говорити про масове вбивство польського цивільного населення. Не ховатися за туманними формулами, не розчиняти особистої відповідальності в безіменному вирі війни, не відмовляти загиблим у праві на правду, пам’ять і жалобу. Злочин не стає меншим від того, що його вчинили в час загального беззаконня. Невинно вбита людина не перестає бути невинною через те, що довкола падали імперії та змінювалися кордони.

Саме тому українські президенти неодноразово схиляли голови перед пам’яттю польських жертв, висловлювали жаль, просили прощення, закликали до спільного вшанування загиблих. Україна не тікала від тяжкої розмови про Волинь. Вона виходила назустріч, інколи невпевнено, часом суперечливо, не завжди знаходячи належні слова, але з розумінням, що над могилами цивільних не може бути ані переможців, ані переможених.

Та примирення не народжується з монологу.

Рука, простягнута через рів історії, не повинна вічно зависати в повітрі. Один народ не може повсякчас стояти на лаві підсудних, тоді як інший залишає за собою виняткове право судити. Примирення починається лише тоді, коли обидві сторони виходять назустріч одна одній не з реєстрами давніх рахунків, а з пам’яттю про власні й чужі могили в серці.

Не можна вимагати від України безконечного каяття, водночас залишаючи в сутінках її власні кривди: полонізацію, пацифікацію, Березу Картузьку, руйнування українських громадських і церковних установ, депортації та роки державної зневаги. Згадка про ці події не виправдовує злочинів проти поляків і не применшує польського болю. Вона лише повертає історії обидва ока.

Чужий біль не принижує нашого.

Але й наш біль не дає права не бачити чужого.

Волинь не повинна бути забута. Та вона не повинна ставати політичним ринком, де пам’ять загиблих обмінюють на голоси виборців, дипломатичні поступки чи право диктувати сусідові його майбутнє. Невинні жертви варті більшого, ніж промови, складені для виборчих трибун. Вони варті правди, тиші, співчуття і спільної молитви.

Бо пам’ять без співчуття перероджується в докір.

Правда без міри стає батогом.

А політика, що живиться могилами, рано чи пізно починає копати нові.

Особливо небезпечно роздмухувати попіл давніх пожеж тепер, коли українські міста знову палають від російських ударів. Коли Україна платить кров’ю за саме право залишатися на карті світу, перетворювати історичні претензії на умову її європейського та євроатлантичного майбутнього означає втрачати почуття історичної міри.

Не час мірятися могилами, коли ворог готує нові.

Не час роздмухувати попіл, коли палає сусідній дім.

Не час будувати кордони з кісток померлих, коли живим належить обороняти спільне європейське небо.

Найбільша трагедія українсько-польських взаємин полягає не лише в тому, що між нами проливалася кров. Найбільша трагедія в тому, що ми надто часто розуміли необхідність союзу лише тоді, коли зі сходу вже насувалася чужа рать, коли над Києвом і Варшавою вже темніла імперська тінь, коли часу на мудрість майже не залишалося.

Гадяч загинув від станової пихи й нездатності вчасно визнати українців рівноправним політичним народом.

Союз Петлюри та Пілсудського був похований у Ризі заради короткого перепочинку.

Міжвоєнна політика асиміляції посіяла недовіру там, де мала вирости спільна оборона проти імперії.

І щоразу, коли українці й поляки бралися ділити минуле, Москва вже готувалася ділити їхнє майбутнє.

Скільки ще разів історія повинна вдарити нас тією самою рукою, щоб ми нарешті збагнули її науку?

Україна і Польща можуть по-різному називати події, по-різному бачити своїх героїв і по-різному оплакувати своїх загиблих. Жоден уряд не накаже народові забути власні рани. Та наші держави не мають права дозволити мертвим ворогувати руками живих.

Минуле вже забрало в нас надто багато.

Воно забрало цілі держави й покоління, спалені міста й безіменні села, недобудовані союзи й тисячі життів, яким не судилося здійснитися. Ми заплатили за станову пиху, політичну короткозорість і взаємну недовіру зруйнованими домівками, вигнаннями, самотніми хрестами та мовчанням тих, хто не повернувся.

Було б злочинною нерозважливістю знову платити ту саму ціну.

Україна і Польща не мусять зрікатися своєї пам’яті. Вони мусять піднестися над спокусою використовувати її одна проти одної. Вони потребують не забуття, а зрілої пам’яті, яка здатна говорити правду без ненависті, визнавати провину без самоприниження, прощати без забуття й шанувати власних загиблих, не зневажаючи чужих.

Бо мертвим потрібні правда і молитва.

Живим потрібні гідність і взаємна повага.

А майбутньому потрібен союз.

Не союз старшого й молодшого.

Не союз судді та підсудного.

Не союз того, хто вимагає вічного каяття, з тим, хто мусить безконечно виправдовувати своє право на власну історію.

Потрібен союз рівних.

Союз двох народів, які нарешті усвідомили: коли вони стоять пліч-о-пліч, між Балтикою і Чорним морем постає сила, здатна стримати імперію. Коли ж вони знову починають ворушити попіл давніх пожеж, вітер, що розносить іскри, незмінно дме зі сходу.

Нехай мертві спочивають у правді.

Нехай живі стануть пліч-о-пліч.

І нехай між Україною та Польщею нарешті постане не хиткий міст тимчасової вигоди, який руйнується від першої політичної бурі, а твердий шлях взаємної гідності.

Надто багато української та польської крові вже ввібрала ця земля. Надто багато матерів стояли над могилами. Надто багато поколінь розплачувалися за владну пиху, коротку пам’ять і короткозору політику.

Досить.

Минуле вже забрало в нас достатньо.

Не віддамо йому майбутнього.

Бо коли Київ і Варшава сперечаються над попелом учорашнього дня, Москва вже креслить карти дня завтрашнього.

І цього разу ми не маємо права дати їй перо.

Олександр Панченко

Київ, 22 вересня 2026 року